IPO для ПриватБанку: чому це популярно у світі та можливо в Україні, але зовсім не обговорюється

Продаж держбанків — одне з нагальних питань для української влади. Найцікавішим активом для інвесторів є «ПриватБанк», частка якого на банківському ринку сягає 20%, а прибутки — щорічно сягають мільярда доларів. Нещодавно голова НБУ Кирило Шевченко заявив що в найближчому майбутньому банк буде виставлено на продаж.

З іншої сторони, попит на українські банки у світі невисокий. Не виключено що і «Приват» не знайде собі покупця за хорошу ціну. «Український капітал» вирішив запитати в експертів, наскільки ймовірною вони бачать сценарій з IPO «ПриватБанку» та наскільки це було б вигідно державі.

Як проходить приватизація держбанків в Україні

У грудні 2021 року найбільший український банк святкуватиме 5-ту річницю своєї націоналізації. Коли «ПриватБанк» був націоналізований у 2016 році, частка держави в банківській сфері зросла вище половини та стабільно знаходиться вище 60%. Вважається, що частка «ПриватБанку» на ринку становить близько 20%. Навіть до його націоналізації держава формально була монополістом на банківському ринку — за законом монополією вважається частка ринку вище 35%.

З роздержавленням банків держава, як видно, не поспішає. Однак, з деякими об’єктами державної власності рух є і він відбувається зараз. Нещодавно відбулися дві головні останні події, які стосуються приватизації «Укргазбанку» та «Ощадбанку». 

Державний «Укргазбанк» та IFC у січні підписали угоду, яка має на меті входження Міжнародної фінансової корпорації в капітал банку. За її умовами IFC надає банку кредит, який має можливість потім конвертувати у частку в капіталі банку. Інший держбанк — «Ощадбанк», знаходиться на фінішній прямій на шляху до входження до Фонду гарантування. Це одна з умов його майбутньої приватизації.

Найприбутковіший «ПриватБанк» такими зрушеннями похвалитися не може. На це є як об’єктивні причини: позови колишніх власників банку щодо його, нібито, незаконної націоналізації та внутрішні проблеми банку; так і суб’єктивні: пасивність держави у вирішенні об’єктивних причин.

До розв’язання цих проблем, загалом, не очікується, що держава буде продавати «ПриватБанк». Внутрішні проблеми банку можуть негативно впливати на ціну активу під час його приватизації, а перспектива для нових власників захищати свою власність у суді від колишніх — теж неприємний бонус.

З іншого боку, стоїть питання — як буде проходити майбутня приватизація. Не враховуючи перспективу входження IFC в капітал «Укргазбанку», в Україні є лише один реальний приклад приватизації держбанку — «Українського банку реконструкції та розвитку».

У 2015-му Міністерство фінансів передало його Фонду держмайна, який через рік на аукціоні продав його за стартовою ціною у 82,8 млн грн. В аукціоні брав участь один учасник, представниця якого засміялася, коли у неї спитали ставку. Банк було продано китайській товарній біржі зі знижкою у 30% від попередньої стартової ціни — 118,9 млн грн. Остання відповідала розміру його активів, але на попередній аукціон з цією стартовою ціною взагалі не знайшлося учасників.

Тож, в Україні практикується або повний продаж банку, або його частки, як в майбутньому планують приватизувати «Укргазбанк». У світі ситуація інша: там також практикується інший спосіб — IPO на фондовій біржі. В українських стратегіях реформування державного банківського сектору розглядалася така можливість, але на практиці рідко сприймалася серйозно.

IPO держбанків популярне у світі, але не в Україні

Трохи теорії: перше таке розміщення зазвичай називається первинною публічною пропозицією (Initial Public Offering або IPO), друге — це вторинне публічне розміщення (Secondary Public Offering або SPO). Іноді друге розміщення, а також всі наступні називають подальшими публічними пропозиціями (Follow-on Public Offering або FPO). SPO та FPO може мати особливість: під час них можливий додатковий випуск акцій та їх «розмиття» — коли одна акція вже відображає меншу частку компанії.

В Україні така можливість розглядається як одна з можливих. У стратегії за 2016 рік Міністерство фінансів шукало пріоритетний спосіб продажу акцій банків: чіткого формату не було. У 2018 році ця чіткість з’явилася: IPO розглядалося як можливий інструмент приватизації «Укргазбанку», «ПриватБанку» та «Ощадбанку». У стратегії за 2020 рік IPO держбанків не просто розглядалося, а називалося одним з пріорітетних.

«Державою було розглянуто декілька інструментів виходу. Переважними ініціативами є продаж міжнародному комерційному банку, або здійснення первинного розміщення акцій. Ці варіанти мають ряд переваг, такі як сильний сигнал для інвесторів та високі стандарти прозорості», — йдеться в останній стратегії Мінфіну.

Попри декларацію, у нас такий формат приватизації поки не практикується — не було жодного IPO державної установи. Такого не можна сказати про світову практику: там є реальні приклади застосування первинної публічної пропозиції для роздержавлення економіки. Велику популярність спосіб IPO має навіть серед державних банків.

Найяскравіші приклади відбулися, як не дивно, в Китаї. Там частка держави в банківській сфері теж була проблематичною — складала вище 60%. Також цікаво, що це був не одиничний експеримент, а IPO держбанків там проводилося багато разів.

Варто зазначити, що це були не маленькі банки як «Український банк реконструкції та розвитку». Цей процес провели з кожним держбанком з «великої сімки» китайських банків, 4 з яких — найбільші у світі за сумою активів:

  • у червні 2005-го китайський «Банк комунікацій» став першовідкривачем серед банківських приватизаційних IPO в Китаї;
  • «Китайський будівельний банк» провів два IPO з різними класами акцій у 2005 та 2007 роках;
  • у травні 2006-го «Банк Китаю» вийшов на IPO, а його дочірня фінкомпанія BOC Hong Kong — ще у 2002-му;
  • «Торгово-промисловий банк Китаю» також провів два IPO: у квітні та грудні 2006-го;
  • у лютому 2007 року IPO провів китайський «Промисловий банк»
  • у 2010-му «Сільськогосподарський банк Китаю» вийшов на IPO;
  • у 2016 році вийшов на IPO «Поштово-ощадний банк Китаю». 

Первинне розміщення провели державні французькі BNP (1992 рік), який потім злився з банком Paribas і купив український «Укрсиббанк», та Credit Lyonnais (1999 рік). У 1998 році пройшло IPO італійського державного Banca Nazionale del Lavoro, а у 2007 році — індійський державний Indian Bank. Зараз йдуть розмови про IPO бразильського Caixa Econômica Federal.

Якщо говорити про сусідів, то у 2004-му, первинне розміщення провів державний PKO Bank Polski, який володіє українським «Кредобанком». У 2007-му пройшло IPO російського ВТБ та «Сбербанку». У 2019 році йшли розмови про IPO румунського 150-літнього CEC Bank.

Спосіб IPO як форми точкової приватизації використовується та обговорюється по всьому світу. Китайська та французька влада використовувала його по декілька разів, а інші світові уряди продовжують цю практику. Якщо він був протестований роками та досі має попит — це означає, що світові держрегулятори та інвестори бачать в ньому свої переваги.

Чи підходить IPO як рішення для роздержавлення

У нас цей спосіб, як зазначалося, розглядається як один з пріорітетних, але має лише декларативний характер. Головна причина така, що реально більш-менш готовий до приватизації лише «Укргазбанк». Решта держбанків мають систематичні проблеми, які зменшують ринкову вартість банків, хоч «ПриватБанк» вважається найцікавішим активом.

«Якщо говорити про «ПриватБанк», він приносить великі гроші: за три роки дивідендами своїм акціонерам він приніс близько 50 млрд грн. Цей актив явно не коштує дешево. Таке важко сказати про «Укрексімбанк» чи «Ощадбанк». Не думаю, що їх взагалі будуть приватизовувати, окрім входження ЄБРР», — вважає аналітик групи ICU Михайло Демків.

Попри прибутковість «ПриватБанку», його ціну може знизити інше. Для реалізації процесу його приватизації потрібно закрити юридичні ризики з колишніми акціонерами банку та знизити частку непрацюючих кредитів, частка яких на початку 2021 року складала 76%. Без розв’язання цих проблем ціна акції «ПриватБанку» буде дуже низькою.

«На мою думку, найбільше побоювання влади — це нецікава інвесторам ціна. Є сенс IPO держбанків, якщо їх оцінка буде вище акціонерного капіталу, адже ціна нижче капіталу — це фактично втрата грошей. Вони можуть зробити додаткову емісію, але за нашими законами вона не може бути нижчою за номінал. Чи купить хтось по номіналу — це питання», — розповів керівник відділу досліджень у Concorde Capital Олександр Паращій.

Акції європейських банків, як зазначив Паращій, торгуються на біржах у вартості 0,5-0,7 капіталу. За його словами, той же український «Ощадбанк» точно не кращий за середні європейські банки: наприклад, французький BNP Paribas та інші.

Єдиною можливістю поки залишається докапіталізація коштом держави чи міжнародних фінансових організацій. Перша не має вибору, а другі — не так прискіпливо рахують гроші, порівнюючи з приватними інвесторами.

«У приватних інвесторів немає цілі комусь допомогти — їм потрібно заробити. Вони рахують, за скільки вони зможуть продати куплену акцію через два роки. Поки що, крім держави, виглядає, що ніхто не готовий докапіталізовувати державні банки», — вважає Олександр Паращій.

На додачу до непрямі втрати від недооцінки акцій при IPO, сама вартість підготовки до нього — це, як відомо, теж недешевий процес та важкий процес. Додаткові витрати ще йдуть ще на сам випуск та комісії організаторам.

«Це здебільшого великі додаткові витрати. Якщо державні банки отримують гроші від держави, тоді тут ніяких додаткових витрат», — зазначив Олександр Паращій.

Сукупні втрати від підготовки до розміщення та втрати вартості активу в середньому по світу складають до 20% від залучених внаслідок IPO коштів. Однак, як зазначив експерт, ступінь розкриття та аудиту інформації наших держбанків на високому рівні, що теоретично зменшує вартість IPO.

«Оскільки українські банки реформовані: у них є аудиторська звітність, їм не треба починати з нуля наводити порядок з їхніми фінансами. Перший крок підготовки до IPO вони частково зробили», — зазначає Демків.

Як зазначив Паращій, теоретично така практика можлива, але IPO такого розміру в Україні — це ризиковано. Лістинг лише в Україні ще більше збільшує ризик реалізації акцій нижче капіталу. На думку Демків, доволі цікавим був би подвійний лістинг: меншої частини акцій в Україні та більшої закордоном. 

На більшості майданчиків у розвинених країнах вимоги до мінімального рівня фрі-флоат — частки акцій, яка перебуває у вільному обігу, знаходяться на рівні 15-25%. Перспективні частки «вільних» акцій держбанків мають відповідати цим вимогам, що, загалом, відповідає й більшості реальних випадків IPO держбанків.

Тому, як вважають експерти, IPO як рішення для роздержавлення теоретично можливе та має ряд переваг. Проте, в сучасних українських реаліях найближчим часом такого очікувати не варто. Попри великі перспективи для об’єкту, який виходить на IPO, українські банки в поточному стані не готові до такого — це може примножити негативні ефекти IPO.

В чому переваги та недоліки приватизаційного IPO

Головна перевага цього способу, як розповів Демків, полягає у можливості широкого кола людей заробити. Наприклад, мова йде про один з можливих інструментів накопичення на пенсію. Акції того ж «ПриватБанку», на його думку, були б хорошим інструментом примноження капіталу.

Іншим плюсом, на думку Паращія, є всестороннє розуміння об’єктивної вартості цієї компанії. Банк, вкладники та інвестори отримують інструмент оцінки поточної ринкової вартості компанії, яка визначається щосекунди на фондовій біржі. До цього показника можна прив’язувати, наприклад, ключові показники ефективності менеджменту.

«Якщо вони все роблять правильно, ціна акцій банку може зростати — менеджмент може розраховувати на більші бонуси. Якщо вони роблять щось не так, а акції банку падають в ціні — це може бути підставою до їх звільнення. Також тоді простіше робити додаткові емісії. Якщо держбанку потрібні гроші, ми знаємо, скільки ми можемо залучити на ринку через продаж акцій», — вважає Паращій.

Іншим позитивом може стати поява престижних міжнародних інституціональних інвесторів серед акціонерів. По-перше, їм властиво відкривати довгі позиції, а не спекулювати на короткострокових коливаннях курсу. По-друге, вони можуть також служити певним контролером дій мажоритарного власника — українського уряду.

Однак, аналітик групи ICU додає, що для виходу на біржу треба бути прозорим. В контексті нещодавнього IPO рівненського ФК «Верес», розміщення якого було, скоріше, краудфандингом, він звернув увагу: вони зробили проспект емісії. НКЦПФР на них потренувалася, а клуб у документі на 241 сторінку розкрив свій бізнес.

«Це той рівень стандартів та прозорості, які мають дотримуватися компанії на біржі. Ви не можете зробити звіт про фінансові результати: баланс, форма 1, форма 2 і все. Ви повинні повністю розкриватися та бути зрозумілим», — зазначає Михайло Демків.

Керівник відділу досліджень у Concorde Capital підтверджує, що вимоги до звітності, відкритості, корпоративної структури банку підвищуються: це складніше та дорожче. Банку потрібно мати цілий відділ спеціалістів, які будуть спілкуватися з міноритарними акціонерами, що теж не дешево.

Ще додаткові витрати пов’язані з необхідністю регулярно надавати інформацію про діяльність компанії інвесторам та регулюючим органам. Так, закрита інформація стає відкритою широкому колу осіб — не тільки інвесторам, клієнтам та співробітникам банку, а й всім конкурентам.

Отже, враховуючи динаміку української приватизації державних банків, їх невирішені проблеми та більша складність процесу IPO у порівнянні з простим залученням МФО, в найближчі роки не варто очікувати їх публічних розміщень. Такий метод часткової приватизації має як ряд переваг, так і недоліків, але в умовах завмерлого фондового ринку в Україні може стати однією з причин відновлення його роботи.

«Успішне IPO державного банку — це буде прорив як у сфері управління державною власністю, так і для фондового ринку. Проте, на мою думку, найближчі років 5 ймовірність такої події невисока», — вважає Михайло Демків.

Проте, питання успішності державних розміщень не лише в гарній підготовці, а й в пошуку покупця. Як зазначив Олександр Паращій, ІРО держбанків матиме більше сенсу, коли в країні зявляться фонди, спроможні інвестувати у такі великі активи. Такі можуть з’явитися із запровадженням обовязкових внесків у недержавні пенсійні фонди лише після пенсійної реформи, про яку говорять вже десятки років.